1.1.2. Режими експортного контролю
Міжнародними організаціями, які формують керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання, а також за нерозповсюдженням товарів, які можуть бути використані для створення зброї масового знищення (ядерної, хімічної, біологічної) та ракетних засобів доставки такої зброї, є такі міжнародні режими експортного контролю: Вассенаарська домовленість (ВД), Група ядерних постачальників (ГЯП), Комітет Цангера (КЦ), Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ), Австралійська група (АГ).
Комітет Цангера та Група ядерних постачальників
Відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який набув чинності у 1968 році, офіційними ядерними державами, тобто державами, що офіційно володіли ядерною зброєю, стали США, Великобританія, Франція, СРСР та Китай. Цей договір затвердив принцип “непередачі” ядерної зброї іншим державам, а також протидії його виробництву чи придбанню.
Інші держави, що підписали цей договір, мають статус “неядерних”, під яким розуміється зобов'язання не купувати і не виробляти ядерну зброю та встановити контроль Міжнародного агентства з ядерної енергії (далі - МАГАТЕ) стосовно всієї мирної ядерної діяльності.
Україна приєдналася до ДНЯЗ у 1994 році. Дія ДНЯЗ, спочатку встановлена на 25 років, у квітні 1995 року була продовжена на безстроковий період державами-учасницями цього договору.
З метою виконання окремих положень ДНЯЗ деякі держави-учасниці, що мають однакові погляди, створили неформальні групи для спільних дій щодо протидії розвитку ядерних програм в окремих країнах і об'єдналися у дві організації: Комітет Цангера (далі - КЦ) та Група ядерних постачальників (далі - ГЯП).
КЦ був створений у 1974 році після чотирьох років дискусій між групою держав з приводу трактування їх зобов'язань, визначених у статті 3.2 ДНЯЗ. Комітет є неофіційною структурою і діє поза рамками ДНЯЗ.
Україна є членом Комітету Цангера та бере участь у його роботі з 1996 року. Відповідно до статті 3.2 ДНЯЗ, кожна сторона „зобов'язується не постачати: (а) вихідний чи спеціальний матеріал, що розщеплюється, або устаткування чи матеріал, спеціально призначені чи підготовлені для обробки, використання або виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється,будь-якій неядерній державі для використання у мирних цілях”, до того часу, поки зазначені вихідні чи спеціальні матеріали, що розщеплюються, не матимуть гарантії безпеки використання. ДНЯЗ безпосередньо не стосується контролю над ядерними технологіями, тому КЦ взяв на себе зобов'язання визначити, що мається на увазі під "устаткуванням чи матеріалом, спеціально призначеним чи підготовленим для обробки, використання, або виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється".
Комітет Цангера узгодив “вихідний перелік” (Trigger list), який держави-учасниці застосовують через національні системи експортного контролю. Завдяки таким спільним діям було створено список товарів і технологій, чутливих до розповсюдження ядерної зброї та досягнуто домовленості щодо контролю міжнародних передач таких товарів, виходячи із взаємно узгоджених керівних принципів.
ГЯП було створено у 1978 році як неформальне об'єднання держав-постачальників ядерних матеріалів (Великобританія, Канада, СРСР, США, Федеративна Республіка Німеччини, Франція, Японія), які досягли домовленості щодо спільних принципів експорту “ядерно чутливих” предметів, та прагнули запобігти придбанню ядерної зброї країнами, не визначеними ДНЯЗ як ядерні. Такі принципи опубліковані у документі МАГАТЕ INFCIRC/254. Керівні принципи ГЯП та технічний список до них охоплюють промислові товари, що можуть бути використані для створення ядерної зброї. Такі керівні принципи та додаток до них уперше були схвалені в 1992 році, що стало значним внеском у міжнародну систему експортного контролю.
Станом на квітень 2021 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Група ядерних постачальників” приймають 48 держав, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Бразилія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Китай, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Російська Федерація, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія. Представник Європейського Союзу приймає участь у засіданнях режиму в якості постійного спостерігача.
У Комітеті Цангера на теперішній час участь приймають 39 держав, а саме: Аргентина Австралія, Австрія, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Казахстан, Канада, Китай, Хорватія, Чехія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Угорщина, Ірландія, Італія, Японія, Республіка Корея (Південна), Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Російська Федерація, Словаччина, Словенія, Південно-Африканська Республіка, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Україна, Великобританія та Сполучені Штати Америки. Представник Європейського Союзу приймає участь у засіданнях режиму в якості постійного спостерігача.
Режим контролю за ракетними технологіями
Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ) був заснований Канадою, Францією, Німеччиною Італією, Японією, Великобританією та США у 1987 році як неформальний режим шляхом двостороннього обміну дипломатичними нотами між партнерами.
Метою створення цього режиму було обмеження розповсюдження балістичних ракет, що можуть нести ядерні боєголовки та безпілотних систем доставки зброї масового знищення.
Цей режим було створено як додатковий захід до механізмів, передбачених ДНЯЗ.
На нараді у 1992 році учасники погодилися розширити сферу дії РКРТ на ракети та безпілотні літальні апарати, які спроможні бути носіями хімічної та біологічної зброї.
Україна з 1995 року впровадила на національному рівні процедури державного експортного контролю, передбачені керівними принципами діяльності режиму, а також відповідні списки товарів, але фактично набула членства у цій організації тільки в 1998 році.
РКРТ користується взаємно узгодженим списком матеріалів, обладнання та технологій подвійного використання, що можуть бути використані для створення ракет.
Стосовно закінчених ракетних систем та потужностей для їх виробництва (І категорія списку) встановлено принцип “відмова як правило”. Передачі окремих систем таких ракет та обладнання для їх виробництва можуть бути здійснені тільки після відповідних консультацій партнерів.
З метою забезпечення діяльності режиму його учасники проводять регулярні консультації.
Список РКРТ охоплює закінчені ракетні системи та безпілотні літальні апарати, які можуть доставляти корисне навантаження понад 500 кг на відстань більш ніж 300 км, а також виробничі потужності для таких систем. Крім того, Список охоплює деякі інші чутливі матеріали, обладнання та технології, що можуть бути використані для виробництва ракет з дальністю дії понад 300 км.
Вассенаарська домовленість
Вассенаарська домовленість є міжнародною угодою для контролю звичайних озброєнь (товарів військового призначення, далі – ТВП) та пов'язаних з ними товарів подвійного використання (далі - ТПВ).
Про створення Вассенаарської домовленості (далі - ВД) офіційно було проголошено 19 грудня 1995 року після проведення відповідного засідання на найвищому рівні, в якому взяли участь 28 держав. Це був перший багатосторонній режим, якій охоплював як звичайні види озброєнь, так і пов’язані з ними „чутливі” товари подвійного використання.
Про створення нового режиму офіційно було проголошено у декларації в Гаазі.
Протягом 2 – 3 квітня 1996 року до режиму приєдналися Аргентина, Республіка Корея та Румунія, а 11 – 12 липня 1996 року - Болгарія та Україна як члени-засновники.
ВД офіційно почала функціонувати з липня 1996 року як режим, заснований 33 державами, що досягли консенсусу щодо Початкових елементів ВД (основного документа ВД) та прийняли рішення про введення з 1 листопада 1996 року на національних рівнях Контрольних списків та процедури інформаційного обміну.
У заяві для преси було підкреслено, що ця домовленість не буде спрямована проти будь-якої держави або групи держав та не перешкоджатиме чесним цивільним трансакціям, а також те, що вона не буде втручатися у право держав придбавати законні засоби, призначені для самооборони згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, а рішення стосовно передачі або відмови у передачі будь-якого предмету становитиме відповідальність кожної держави-учасниці.
Метою ВД стало сприяння регіональній безпеці та стабільності, сприяння прозорості передач звичайних озброєнь та пов'язаних з ними товарів подвійного використання, прийняття державами-учасницями відповідних зобов'язань щодо процедур здійснення передач таких товарів. Ця організація сприяє підвищенню рівня співробітництва між державами-учасницями з метою відвертання придбання озброєнь та чутливих товарів подвійного використання для цілей військового кінцевого використання тоді, коли ситуація в регіоні або поведінка держави-отримувача цих предметів є або стає причиною серйозного занепокоєння держав-учасниць ВД.
Держави-учасниці ВД ухвалили документ, що визначає правила експорту стрілецької зброї та легких озброєнь. Ці правила поєднують елементи прийнятої ООН у 2001 році Програми дії із запобігання, протидії та викорінення незаконної торгівлі стрілецькою зброєю і легкими озброєннями, а також документа ОБСЄ 2001 року про стрілецьку зброю і легкі озброєння.
Визнаючи загрози, які становлять несанкціоноване розповсюдження та використання переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК, особливо для цивільної авіації, операцій з підтримання миру, врегулювання криз та антитерористичних операцій, держави-учасниці ВД, починаючи з 2000 року, застосовують суворий національний контроль за експортом ПЗРК.
Основою такого контролю є прийняті Пленумом ВД „Елементи експортного контролю за переносними зенітно-ракетними комплексами (ПЗРК)”.
ВД стала доповненням до вже існуючих міжнародних режимів контролю за нерозповсюдженням зброї масового знищення (далі - ЗМЗ).
Контроль за міжнародними передачами звичайних озброєнь та товарів подвійного використання в рамках ВД здійснюється у відповідності до прийнятих під час засновницького пленарного засідання у липні 1996 року керівних принципів (Початкових положень) та узгоджених переліків відповідних товарів.
Держави, що приєдналися до ВД, погодилися здійснювати на добровільній та конфіденційній основі обмін чутливою інформацією про експорт та імпорт товарів, здійснювати консультації щодо передач ТВП та окремих категорій ТПВ, а також сприяти встановленню взаємопорозуміння при можливих ризиках таких передач.
На виконання міжнародних зобов’язань, обумовлених участю у ВД, держави-учасниці щопівроку розміщують в інформаційній системі Режиму звіти про передачі або відмови у передачах окремих товарів до держав-неучасниць ВД, а саме:
- наданих дозволів на експорт окремих категорій звичайних озброєнь (звітні до Регістру звичайних озброєнь ООН категорії, у тому числі стрілецька зброя та легкі озброєння), внесених до Списку товарів військового призначення ВД;
- наданих дозволів або здійснених міжнародних передач "чутливих" та "дуже чутливих" товарів, внесених до Списку товарів і технологій подвійного використання ВД;
- відмов у наданні дозволів на передачу товарів, внесених до Списку товарів і технологій подвійного використання ВД;
- відмов у наданні дозволів на експорт "чутливих" та "дуже чутливих", внесених до Списку товарів і технологій подвійного використання ВД;
- наданих дозволів на здійснення по суті ідентичних передач "чутливих" та "дуже чутливих", внесених до Списку товарів і технологій подвійного використання ВД, відносно яких у попередній трирічний період було відмовлено іншою державою-учасницею.
Процедури ліцензування міжнародних передач товарів здійснюються на основі національних законодавств сторін.
Основою ВД є відповідні контрольні списки товарів військового призначення та товарів подвійного використання.
Станом на квітень 2021 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Вассенаарська домовленість” приймає 42 держави, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Індія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція та Японія.
Австралійська Група
Основоположними документами у сфері нерозповсюдження хімічної та біологічної зброї є Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів (Женевський протокол), Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї та про її знищення (КБТЗ) та Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення (КХЗ).
Женевський протокол, укладений та підписаний у 1925 році за ініціативи Ліги Націй, забороняв застосування задушливих, отруйних та інших подібних газів, а також бактеріологічних засобів на війні. Протокол створив перепону на шляху застосування хімічної та біологічної зброї, однак не передбачав заборону розробки, виробництва та накопичення такої зброї масового знищення. Згодом переговорний процес щодо цих видів зброї був продовжений, в результаті чого були укладені міжнародні договори про заборону біологічної зброї 1972 року та заборону хімічної зброї 1992 року.
Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї та про її знищення (КБТЗ) була відкрита для підписання у 1972 році та набула чинності у 1975 році. Вона стала першим міжнародним документом, спрямованим на запобігання розповсюдженню біологічної зброї. Країни-учасниці Конвенції беруть на себе зобов’язання не розробляти, не виробляти, не придбавати та не зберігати особливо небезпечні для людини, тварин та рослин мікроорганізми, не призначені для використання у мирних цілях (проведення наукових досліджень, профілактичних, захисних та інших заходів), а також обладнання та засоби доставки, призначені для застосування таких мікроорганізмів у збройних конфліктах або у будь-яких протиправних цілях. Крім того, КБТЗ передбачає знищення наявних у держави-учасниці мікроорганізмів, обладнання та засобів доставки, що є предметом Конвенції, або перенаправлення такого біологічного матеріалу на мирне використання. Також, держави-учасниці беруть на себе зобов’язання не передавати іншим державам або міжнародним організаціям біологічну зброю і товари, що можуть бути використані для її створення, та не допомагати і не заохочувати їх до такого придбання. Водночас, вони зобов’язуються співпрацювати у мирних цілях та дотримуватись положень Конвенції, не стримуючи економічний та технологічний розвиток держави.
У КБТЗ відсутні положення про заборону нових видів біологічної зброї, що з’являється у зв’язку із розвитком біотехнологій, генної інженерії, мікробіології та інших біологічних наук, тобто вона не охоплює генетично модифіковані мікроорганізми зі зміненими небезпечними властивостями, що дозволяє їх використання у створенні біологічної зброї.
Строк дії КБТЗ є необмеженим, але відсутність у ній механізму перевірки дотримання положень Конвенції, списку заборонених біологічних агентів та товарів, що підлягають державному контролю, знижує ефективність цього міжнародного документу. У зв’язку з цим учасники Конвенції докладають зусиль щодо створення такого механізму. На цей час державами-учасницями розроблені так звані “міри довіри”, відповідно до яких усі держави-учасниці, у тому числі Україна, на добровільній основі щорічно надають до ООН інформацію про виконання ними зобов’язань, обумовлених КБТЗ (про роботи, що проводяться у біологічній галузі, публікації, програми, національне законодавство тощо).
Станом на квітень 2017 року державами-учасницями КБТЗ є 178 країн. 6 країн (в основному африканських) підписали але ще не ратифікували Конвенцію.
У 1992 році на Генеральній Асамблеї ООН було ухвалено проект Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення (КХЗ), призначеної доповнити Женевський протокол в частині повної заборони хімічної зброї, недопущення її розповсюдження та відтворення у майбутньому. Роком пізніше її було відкрито для підписання. Після ратифікації КХЗ 65 державами, Конвенція набрала чинності у 1997 році. Як і КБТЗ, має безстрокову дію.
Згідно з Конвенцією розробка, виробництво, володіння та застосування хімічної зброї забороняється. До всіх держав-учасниць Конвенції встановлюється вимога знищити існуючі запаси хімічної зброї (якщо така є). Реалізація цієї заборони, а також вся діяльність, пов’язана із знищенням хімічної зброї, контролюється створеною для цього Організацією про заборону хімічної зброї (ОЗХЗ) із штаб-квартирою в Гаазі (Нідерланди).
Крім того, Конвенція регулює виробництво, переробку та споживання хімікатів, що є речовинами, які відносяться до хімічної зброї, а також таких, що можуть використовуватись для її виробництва (це так звані хімікати подвійного використання, які мають цілком цивільне призначення). Зазначені категорії хімікатів наведені у Додатку з хімікатів до Конвенції. В залежності від ризику, який несе хімікат, його включено до одного з трьох списків хімікатів Додатку:
Список 1 – хімікати, що у минулому застосовувались як хімічна зброя, вони дуже обмежено використовуються у мирних цілях та становлять високий ступінь ризику; до них застосовується жорсткий контроль, включаючи встановлення обмежень щодо максимального обсягу виробництва;
Список 2 – хімікати, які головним чином є прекурсорами хімікатів Списку 1, більшість з яких використовується у промисловості та становить значний ризик з точки зору цілей Конвенції;
Список 3 - хімікати, що становлять певний ризик, оскільки вони також можуть бути використані у виробництві хімічної зброї, водночас виробляються у великій кількості в комерційних цілях та знаходять широке застосування у хімічній промисловості.
Перевірка виробничих потужностей та самого виробництва хімічних речовин подвійного використання, що можуть бути використані для створення хімічної зброї, також здійснюється ОЗХЗ. Інспектуванню ОЗХЗ підлягає певна кількість українських цивільних об’єктів хімічної промисловості, діяльність яких регламентується положеннями Конвенції.
Згідно з вимогами КХЗ державному контролю підлягають передачі хімікатів, що містяться у Додатку (як внутрішні, так і міжнародні).
Інформація щодо міжнародних передач певних хімікатів надається державами-учасницями до ОЗХЗ.
Важливим положенням КХЗ є міжнародна взаємодія у сфері мирного використання хімічних речовин.
Знищення хімічної зброї планувалось здійснити протягом 10 років після набрання чинності Конвенцією, але у зв’язку з тим, що деякі країни не змогли дотриматись цього строку, рішенням держав-учасниць його було продовжено. Враховуючи, що знищення хімічної зброї здійснюється з порушенням встановлених строків (головним чином внаслідок економічних причин), завершення цього завдання залишається пріоритетним на найближчий час.
На цей час КХЗ ратифікована більшістю країн світу (станом на квітень 2017 року – 192 країни), у тому числі Україною, яка ратифікувала Конвенцію у 1998 році.
Так звана Австралійська група (далі - АГ) була створена у 1985 році для дотримання країнами-учасницями однакових правил щодо контролю за експортом товарів, що можуть бути використані для створення хімічної чи біологічної зброї, у тому числі “агентів” та “прекурсорів” цієї зброї. Основною причиною створення АГ стало використання хімічної зброї (далі - ХЗ) під час Ірано-Іракської війни 1980-1988 років , що викликало значне занепокоєння світової спільноти з цього приводу.
Держави-учасниці цієї неформальної групи співпрацюють в питаннях підтримки та розвитку національних систем експортного контролю. Метою цієї співпраці є запобігання подальшому поширенню експорту хімічної продукції, що може бути використана або перенацілена на застосування в програмах створення хімічної або біологічної зброї.
АГ узгодила Керівні принципи діяльності та низку Списків, що визначають хімічні прекурсори, біологічні речовини, хімічне та біологічне устаткування подвійного використання, а також відповідні технології. Держави-учасниці взяли на себе політичні зобов'язання забезпечити національний контроль над експортом зазначеної продукції.
З 1997 року Україна на національному рівні впровадила правила та списки, рекомендовані цим режимом, а в квітні 2005 року набула членства у режимі Австралійська група.
Станом на квітень 2021 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Австралійська група” приймають 42 держава та Європейська Комісія, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Індія, Ісландія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.